воскресенье, 16 января 2011 г.

Історія снів. Рай

Я йшла по широкій вулиці. Великі дерева з пишними кронами малювали у повітрі свої танці. Здається саме повітря кружляло вальсом. Багацько різних людей гуляли поруч зі мною. Багато хто парами. Проте то були лише європейці і слов*яни, але всі були вдягнуті у кольоровий одяг і гуляли вулицями. Я ж співала. Співала пісню, що бралася нізвідки - з голови, з душі - проте вона була приємна всім. Небо було таким, наче розлита акварель - так буває влітку при заході сонця. І всі люди були щасливі.

Ми гуляли навколо рожево-жовтої брами. Я співала свою пісню і дерева кивали мені у такт. Дивно, вони кивали, але вітру майже не було. Раптом я побачила, як усі люди почали активно рухатись до головних воріт. А я співала усе далі, поки хтось не збив мене і ця гармонія не стала хаосом. Ворота закривались і вони мали встигнути туди забігти. Ті, хто не встигав, повертались у реальне життя. Скоріш за все вони в той момент були на операційному столі або лежали збиті на дорозі...

Я встигла забігти у ворота, але там була така паніка! Адже за тими воротами було ще декілька воріт і вони теж закривались. Я побачила, що кожні ворота ведуть у якесь приміщення, і в одному з них, куди забігали люди, я побачила живий дух 50-х років. Люди були вдягнені дуже просто і всі були хворі - це була якась епідемія. Проте ті , хто туди забіг, усе життя мріяли потрапити у той час і ворота їм це дозволили. Інші ворота були втіленням 90-х і люди забігали туди. Я була вражена таким розподілом людських думок і життів.

Я не знала, куди бігти і побачила, що усі хлопці з гітарами збирались у якесь маленьке приміщення. Мені здалось дивним, що всі з цих приміщень виглядали наче в*язниці - з гратами на вікнах, сірими та сирими стінами. Проте я пішла за ними. І ми вже виявились в автобусі. Я оглядала кожного з них - це все були творчі люди: художники, музиканти, поети.

- Чи не здається Вам, що для творчих людей створений інший рай? - спитала я у довговолосого хлопця з гітарою навпроти.

- Напевне, - сухо відповів він.

- Та Ви схаменіться, народ! Ми навіть не бачимо куди ми їдемо!

І це дійсно було так, тому що автобус їхав по дорозі, а перед нею був туман і не було видно нічого.

- Мені здається, що нас повернуть, - знов сказала я, немов до стін.

Водій раптово зупинився і відкрив двері автобуса. Туман розсіявся. Один з пасажирів підскочив і підійшов до виходу. Ми стояли біля якоїсь визначної будівлі і він, зійшовши, дивився на неї так, немов побачив свою мрію. Може так і сталось.

Таким чином з автобуса вийшло пару людей, а я продовжувала розпитувати хлопця про усілякі життєві дрібниці. Тут немов мене осяяло.

- Ми - творчі люди, творчі люди часто наділені особливими здібностями. Ми маємо багато зробити ще в цьому житті... Отже.. Нас везуть у місця нездійснених мрій! - я глянула у вікно. - Це Львів? Водій? - (він мовчав). - Це Львів, вставай, це наша зупинка!

Ми вийшли біля оперного. Я не встигла навіть відчути повністю цей стан радості, як я зомліла і прокинулась в ту ж мить у якійсь пекарні.

- Що ти на мене дивишся? Думала, все так обійдеться? Це тобі не коники із гімна ліпити! - чорноволосий пекар, чимось мені схожий на мексиканця був ображений і злосно місив тісто. На поличках солодко пахли свіжоспечені булочки. Я згадала, що дуже з ним посварилась. І зрозуміла, чому це був мій хороший шанс усе виправити... :)

Комментариев нет:

Отправить комментарий