четверг, 14 апреля 2011 г.

Даешь гламур в массы!

Тупі гламурні курки мозолять мої очі щодня на терновій стежці напівмрії. Одна з них керує мною - та, у якої замість мізків стрази, замість крові тонак і замість думок тупарила дитяча посмішка. Кожна з них думає про мене одне: ця "невзрачна" і "нежіночна" руда не повинна тут бути. Так, тому що я не ношу підборів, майже не використовую макіяж і майже завжди мовчу, бо у цій мегалогічній їхній розмові мені нічого сказати.
Самовпевнене кісо думає, що вона мегакрута, бо може трохи більше, аніж усі - щось придумати і змусити повірити всіх, що це неповторно і креативно до поносу. Самовпевнене кісо дозволяє собі командувати молодшими, хоч не має на це жодного права. А ще воно вважає, що усі - лузери, а вона геній тільки тому, що не має належної педагогічної освіти.

Їй насрати на час - вона планує його так, наче ніколи не знала годинника. Тим не менше, коли весь цей курятник опісля занять шурує в сауни, жерти, спати і бухати її не гребе, чому відпрошуюсь я. Тому що для її щурячих мізків ніколи не дійде, що таке заробіток в інтернеті, скільки часу на це йде і чому це для мене важливо.

Односторонність її розвитку вражає - креатив - це те, чого її вчили. Творіння ніколи не змінює русла, усе стікає в один напрямок. Постановка складається з купи елементів, не підходящих ні по стилю, ні по змісту. Тим не менше всі майже в захваті.

Така спустошеність нагнітає. У них немає душі. Немає щирості. Натягнуті посмішки, зфотографовані з гламурних журналів, копії ботільйонів і бежеві сумки - ось уся суть. Розмова - лише тримтіння повітря у залі. Танець - суміш пластики, егоїзму та лукавства.

Жаль, що час мій спливає з колективом під назвою "Ніщо".