среда, 11 апреля 2012 г.

Терпіння мудаків - зброя чи жалість?

Багато хто з Вас читає мій твіттер. Останнім часом він був насичений смачними постами про нашого клавішника, від якого мене вернуло, злило і бісило останні тижні. Справа в тому, що ця людина відкрито заявляла мені, що він - невдаха і ніхто. Він свідомо підносив себе до рівня гімна, але одразу ж злазив з цього поста, нагадуючи, що це неправда тим самим ще більше угімнюючи себе.

Я залишалась толерантною до кінця, за винятком тих моментів, коли підйобувала його його ж словами і вчинками. Ці фрази були настільки безпрограшні, що всі з нього ржали, а він стояв з обличчям дитя, яке впало обличчям в коров*яче гімно. Я говорю те, що думаю, і думаю ця манера, як ніколи, доводить мою справжність, особливо в моменти, коли хтось плює тобі в спину і штучно посміхається. Моє ставлення до людини готове в перші або в треті моменти знайомства.

Толерантність - риса, яка виховує нас до певної міри. І ось я подумала - наскільки виховала мене толерантність, що я за стільки часу та нервів не рознесла йому череп, що я, як малій дитині, йому пояснювала, чому я так до чогось ставлюсь і що треба зробити, щоб ми перестали сратись. Проте моя толерантність не поперла проти його самооцінки - бачення себе Богом, який усе робить, а всі валяють хєри. Проте коли я питала, чи є претензії особисто до мене, він казав "ні, все супер!", але все гімно з душі виливав на мене. Це мудило відчувало, що я його вислухаю, і, здається, що з того моменту, коли я сказала, що не збираюсь бути для нього отче, який буде вислуховувати його душевний срач, я стала на першу сходинку ворожості.

Терпіння спершу було моєю жалістю. Але я не вмію довго жаліти, особливо, коли ти - слабак. Особливо, коли ти - чоловік. В подальшому моє терпіння перетворилось в зброю - сказати те, що мене бісить так, щоб він підтвердив свою нікчемність не лише у власних, а й в чужих очах. Підтвердити його нікчемність його вчинками.

Терпіти мудаків не варто. Вони, мов слизні, пристають до тебе і лишають по тобі противний слід, який навіть висохнувши не зникає. Ми тратимо час на жалість. А вони почувають себе героями. Героями у наших жалощах. Випивають сік, ховаються під крило. Ховайте під крило беззахисних дітей, матерів, сестер і братів, кращих друзів, які у скрутний момент за певних обставин опускають руки. Для них Ваше терпіння буде потрібним і для Вас - вихованням.

Щасти Вам з адекватними людьми!